ІПСО

Попса дробит шрапнелью наши души,
Ее за это не привлечь к суду.
Часть поколенья выросла на чуши,
И новое рождается в бреду.
Валентин Гафт

Надзвичайно цікаво спостерігати за процесами у нашому маленькому осередку суспільства. Тут, як і в більших маштабах, концентруються визначальні риси нашого психотипу, вистрілюють комплекси і глибинні переконання. Фактично, в маленьких маштабах ми можемо спостерігати зріз всієї спільноти українців.

Я не схильний демонізувати чи виправдовувати певних персонажів чи певні дії. Як то кажуть, «маємо, що маємо», проте мені здається важливим зрозуміти рушійні сили та приховані мотиви тих чи інших дій чи слів. Тільки так можна вийти із тупикової ситуації, у яку ми дружно потрапили.

Зараз буде кілька глобальних аргументів, які, можливо, хтось назве занадто узагальненими чи невідповідними масштабу, проте я вже сказав, що ми маємо зріз більшого суспільства і навіть глобальні аргументи можуть відкрити приховане.

Дуже раджу ознайомитись із статтею Валерія Пекара «Кордони і дороги». Наше старше покоління виросло у середовищі «кордонів» і не уявляє існування, навіть, маленького СТ без правил, обмежень, покарань і покори. Я не можу їх судити, совок спотворив світосприйняття багатьох поколінь, в тому числі і моє.

Молодше покоління зʼявилося у світі «доріг». Весь світ відкритий, всі можливості доступні.

Складно очікувати, що такі два різні підходи зійдуться в одній точці. Вирішення суперечностей тут лежить зовсім у іншій площині. Старше покоління (як це не сумно) має визнати, що світ їм вже не належить і змиритись із власною невідповідністю реаліям сучасності. Молодше покоління має побороти власну інфантильність і взяти на себе відповідальність як за себе, так і за старше покоління.

Одразу зауважу, що поділ на «старше» і «молодше» дуже умовний. Це стосується більше сприйняття світу, аніж віку.

Наступна концепція стосується розділення на «своїх» і «чужих». Всі, мабуть, стикалися із навішуванням ярликів і поділом та непримиренні табори.

Бенедикт Андерсон казав, що нація це спільнота, що характеризується почуттям солідарності між людьми, яких ви, можливо, не знаєте. Як на мене дуже влучно, хоч він і був марксистом. Те саме стосується і менших спільнот, зокрема і нашої громади. Також члени справжньої спільноти мають почуття рівності. В інших сферах ми можливо і не рівні, але як члени громади ми всі рівні.

Повернемось до «академічної» спільноти.

Чи можемо ми назвати групу садоводів із СТ «Академік» громадою? Зараз – НІ. Раніше (колись) – ТАК. Що ж трапилось? Як на мене відповідь очевидна. Стався поділ на «правильних» і «баламутів», почалося розділення за переконаннями, виявилось, що одні ніколи не помиляються, а інші постійно намагаються всіх ввести в оману. Фактично, було прибрано принцип рівності – «Усі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших». 

Оскільки теорія змови вимагає постійного підживлення, зʼявилося модне слово ІПСО і спроби пояснити все виконанням чи порушенням статуту.

Можу запевнити, що більшість наших колег-сусідів не цікавлять «ігри престолів». Спілкуючись особисто, я надзвичайно рідко зустрічаю негативне ставлення. Історія з Вульфиком наочно показує, що люди хочуть бачити себе членом громади, а не пішаком у боротьбі кланів.

Що ж так закручує маховик взаємної ненависті? Постійні звинувачення, ярлики, недомовки і маніпуляції. В цьому провідну роль відіграє сумнозвісний чат. Адже там не потрібно показувати свій авторитет, будь які вміння чи здібності. Досить приєднатись до більшості і можна безкарно задовольнити свою жагу до переваги над ближнім. Подивіться, найактивніші персонажі з нашого чату нічим не кращі, за тих, кого намагаються хейтити. Яке підгрунтя безапеляційності вердиктів лідерів чату «Квітучі сади»? Та ніяке! Це результат самозакоханості і віри у безгрішність. Данінг із Крюгером були б у захваті.

На щастя, ми знаходимось не на безлюдному острові, навіть садові товариства є частиною чогось більшого – місцевої громади, області, держави. Наш чат там не читають.

Був щиро здивований панікою, яку викликала податкова перевірка. Чогось подібного слід було очікувати і це тільки початок. Найогидніше було спостерігати за спробами знайти винного. Типово совковий підхід. Часи тюремного кодексу вже минули, тепер часи прозорості. Досить було б вести чесний і відкритий діалог із людьми і отримувати не тільки розуміння, а і допомогу.

Спроба створити закриту і обмежену організацію у державі, яка декларує відкритий підхід, приречена на провал. Питання тільки в тому, наскільки болючий…